З України з любов’ю
Я пишаюся тим, звідки я родом. Я живу в Києві, в Україні. Як усі великі міста, він прагне вразити вас — і коли ви вперше бачите його – авжеж, я впевнений, це йому вдається. Він був тут із 8 століття — і його численні історії височать поруч одна одної на очах у всіх.
Його старовинні церкви та монастирі, елегантні будівлі часів імперії Романових, брутальність комуністичного бетону – і до модерну наших днів.
Але коли я кажу «пишаюся» — я не маю на увазі пихатість фанатичним майорінням прапорців. Я не маю на увазі почуття більшовартості — що ми кращі за всіх. Я хотів би, щоб наша футбольна команда виграла чемпіонат світу.
Ні, це тихіші емоції — таємна посмішка.
У нас не дуже багато туристів, і я майже радий, що це так. Українці гостинні люди, але — наскільки чудово, що все це лише для нас. Це таємниця, про яку знаємо лише ми. Досить слів.
Картинки краще.
Магічна подорож
Безпілотник летить. Я виймаю очі з голови та підкидую їх у повітря. І там вони й залишаються.
Це не те саме, що літати на літаку. Якщо я припиню рухатись уперед, ззаду не буде криків пасажирів.
Це не схоже на стрибок з парашутом. Я можу ще раз повернутися назад. Дивитися вліво, дивитися вправо, дивитися вгору, дивитися вниз.
Якщо щось піде не так, єдине, що постраждає, — це мій банківський рахунок. Раювання!
«Немов самотня хмара, брів
Я навмання в високих травах…»
Потяг
Потяг поринає у поле зору. Ані пункту відправлення. Ані певного місця призначення. Синій сегментований хробак, що рухається загадково, невблаганно. Він проходить повз інший тієї ж самої породи, але вони не обмінюються привітаннями. Обидва занурені в свої окремі та приватні подорожі.
У нього немає страху висоти. У нього немає страху води. Він рухається своїм беземоційним шляхом, байдужим до наших очей, що уважно спостерігають.
Я люблю потяги.
Початок
Після довгої темної ночі настає світанок — але більшість з нас все ще геть непритомні на своїх ліжках, додивляємося свої сни.
І коли ми вибираємося, все ще напівсонні, щоб виконувати свої повсякденні обов’язки, ми не звертаємо уваги на оточення, залите чудовим ранковим світлом.
Тож наступного разу подивіться вгору та озирніться навколо чудового нового українського дня.
Або, в моєму випадку, погляньте вниз!
Нічний політ
Над нами зірки. Під нами сузір’я. За п’ять мільярдів миль звідси вмирає галактика, як сніжинка, що падає на воду. Під нами якийсь фермер, відчувши холод цієї далекої смерті, вмикає надворі світло, що вимальовує його сараї та комору — повертається до маленької системи, якою опікується. Цілу ніч міста, як мерехтливі нові зірки, тягнуться яскравими вулицями до самотніх вогнів, таких, як його. Ніч загострює, підсилює кожне відчуття. Темрява запалює та будить уяву. Почуття тихесенько полишають свій захист. Повільно, ніжно ніч розгортає свою чарівність. Схопи її, відчуй її, тремтливу та ніжну. Відверни своє обличчя від зайвого денного світла. Та слухай музику ночі.
